Витвори візантійського іконопису як проповідь аскетичних звершень

Abstract

Одним із актуальних завдань дослідження візантійської естетики аскетизму постає осмислення феномену ікони як особливої проповіді аскези й художньої інтерпретації стану святості. З цієї точки зору, доцільно звернути увагу на виконання візантійською іконою її інформативно-дидактичної (проповідницької) функції. Виступаючи “проповіддю у фарбі” – візуальним повчанням про істини віри й чесноти, – витвір іконопису являє собою своєрідну “наочну” аскетику – вчення про духовне подвижництво: перед споглядачем сакрального образу знаходиться чуттєве свідчення про ідеал, до якого варто прагнути, й цей ідеал є ідеалом аскетичним. Водночас, як невід’ємна складова естетосфери літургійного дійства, ікона постає й чинником утвердження належного (урочистого, піднесеного, але й не екзальтованого, занадто палкого) психоемоційного стану в учасників спільної молитви, що цілком відповідає засновкам православного аскетичного вчення