Аристотелівський "праксис" і українська філософія дії в умовах війни

Abstract

У статті здійснено філософсько-когнітивний аналіз арістотелівського поняття «праксис» як етичної дії, що має внутрішню ціль, у контексті сучасної української філософії дії в умовах повномасштабної війни. Виходячи із класичного арістотелівського розрізнення між праксисом, поєзисом і теорією, автори досліджують, як фронезис – практична мудрість – стає ключовим чинником морального вибору в ситуаціях колективної невизначеності, травматичного досвіду й екзистенційного спротиву. Особливу увагу приділено тому, як праксис в українському контексті набуває політичного та культурного виміру, перетворюючись на засіб не лише етичної самореалізації, а й вираження ідентичності, жесту опору та практики солідарності. На основі сучасних праць українських філософів доведено, що праксис у воєнних умовах трансформується з індивідуального етичного вибору в колективну практику виживання, що інтегрує моральну відповідальність, культурну пам’ять, соціальну емпатію та громадянську активність. Арістотелівська модель праксису, що передбачає дію заради досягнення блага, у нових обставинах переосмислюється як етична дія, укорінена в історичній реальності та здатна формувати нову етику спільнот, які чинять спротив і шукають ціннісні орієнтири. Стаття пропонує інтердисциплінарний підхід, що поєднує філософську герменевтику, когнітивну етику, культурологічний аналіз і дослідження травматичного досвіду. Такий підхід дозволяє осмислити праксис як ключову категорію адаптивного мислення в умовах війни, здатну генерувати нові етичні моделі в ситуаціях ризику, втрат і граничного вибору. Представлена концепція відкриває перспективу подальших розвідок у сферах філософії дії, етики війни, посттравматичної філософії та когнітивної стійкості.